Офіційний сайт Львівсько-Сокальської Єпархії УПЦ КП

У тропарі преподобному і богоносному отцю нашому Антонію сказано: «Від марноти світської відійшов ти та, зневаживши світ, по Євангелії за Христом пішов, і, поживши життям ангельським, до тихого пристановища, на гору Афон прибув, а звідти на гору Київську з благословення отців прийшов, і там, у подвигу життя скінчивши, вітчизну свою духовно просвітив і множеству ченців стежку до Царства Небесного показав, до Христа їх привів. Молися ж Йому, Антоніє преподобний, щоб спас душі наші».

Ці слова повторюються у православних храмах уже майже тисячоріччя. У них відображена сама суть і формула життя великого достойника Святої Української Православної Церкви – преподобного Антонія Печерського. Народився він у 983 році у міщансько-селянській родині у містечку Любеч, що за 40 верст від Чернігова. Тепер це селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області. У Святому хрещенні був названий Антипою. Батьки відзначалися великою побожністю та благочестям. Від них ще в юні роки прийняв християнську віру й син.

Уже тоді він усамітнювався для молитви. А, дізнавшись, що у безлюдних місцях живуть пустельники, він також недалеко від Любеча знайшов собі печеру і став там жити. Таке життя припало до вподоби юному Антипі і, мабуть, під впливом місцевого священика він почав мріяти про Афон.

Божим промислом мрія Антипи збулася і він невдовзі потрапив на Святу гору, де вже у VII ст. жили християнські пустельники. Його духовним наставником став старець Феоктист, який і постриг юнака в ченці з ім’ям Антоній.

Прозорливий старець обравши саме це ім’я, наче вже наперед відчував, що для своєї Батьківщини цей Антоній стане тим, ким став Антоній Великий для Єгипту.

Організація монастирського життя, яку спостерігав Антоній на Афоні, мала серйозний вплив на його свідомість. Він же своїм надзвичайним поступом на шляху плекання чеснот вражав усіх святогорських ченців, бо відрізнявся особливим послухом і покірністю.

Тим часом ігумену Феоктисту було Боже провидіння повертати Антонія у рідну країну. Тому й сказав він Антонію у присутності кількох ченців: «Антонію! Господь укріпив тебе у чернечому житті. Тепер тобі час повертатись на рідну землю і навчати інших життя, посвяченого Богові. Іди, сину, нехай Господнє благословення буде з тобою».

У 1013 році Антоній повернувся додому, але не у Любеч, а в Київ. Передання говорить, що, повертаючись у рідний край, він зупинявся на скалистих берегах притоки Дністра ріки Лядови (нині Вінницька область) і заснував там Свято-Успенський печерний монастир.

На Дніпровських пагорбах біля села Берестове Антоній знайшов печеру, викопану колись ще варягами, сотворив молитву, поселився в ній і став вести життя у великій стриманості.

Однак, бачачи безбожне кровопролиття на рідній землі, що чинилось князем Святополком Окаянним, який захопив владу після смерті у 1015 році Великого князя Київського Володимира, Антоній вимушено знов повернувся на Афон.

Проте згодом князь Новгородський Ярослав Володимирович переміг у битві під Любечем безбожного Святополка і посів великокняжий престол. За сприяння князя Київським митрополитом після постригу у ченці був обраний пресвітер Іларіон, ставши першим українцем на Київській кафедрі. І сталось так, що Феоктисту знову було об’явлено від Господа: «Надішли мені Антонія знову до Русі, бо він там є потрібний».

Прибувши до Києва Антоній на пагорбах дніпровських берегів знайшов печеру, де раніше часто усамітнювався Іларіон і за словами Нестора-літописця : «І возлюбив місце сце, і вселився в неї, і став молитися Богові, зі сльозами говорячи: «Господи! Утверди мене в місці цьому, і хай буде на місці цьому благословення Святої гори і мого ігумена, що мене постриг»».

Невдовзі по всіх околицях Києва рознеслася вістка про богоугодне життя чорноризця Антонія. Стали приходити й побожні юнаки та просили дозволу жити разом. Не відмовляв їм Антоній, але попереджав, що чекає їх тяжке життя – для Божої хвали, добра народного та власного спасіння.

Коли кількість братії досягла двадцяти, Антоній вирішив, що час йому повертатись до усамітненого життя. І поставивши для братії ігуменом Варлаама, перейшов він на інший пагорб і викопав собі окрему печеру.

Згодом прибув до Антонія ігумен Варлаам, просячи благословення на те, щоб поставити церкву поза їхньою печерою, адже під час соборного співу, вони вже просто не вміщались у печерній церкві. І поблагословив їх Антоній, і це була перша церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці.

А невдовзі за повелінням князя була споруджена кам’яна церква на честь святого великомученика Димитрія. Біля церкви був облаштований монастир, і взяв туди князь на ігуменство Варлаама.

Від преподобного Антонія в свою чергу була велика і щира підтримка й ігумену, і братії. Та ще й сам він виявився і лікарем дивовижним, і пророком великим.

Внаслідок непорозуміння із князем Київським Ізяславом, преподобний деякий час жив у Чернігові на Болдиних горах у власно викопаній печері. Тоді і був заснований Чернігівський Єлецький монастир, якому Антоній також дав благословення святої гори Афонської. Згодом стосунки із київським князем налагодились і преподобний повернувся до Києва і вже більше не залишав своєї печери на Святих Київських горах.

Всі його подальші турботи були пов’язані з будівництвом Головної Печерської церкви. Великими чудесами святий Антоній обрав та підготував місце для зведення чудотворної печерської церкви, «подібної до небес», як про неї говорили, що супроводжувались ще більш чудесними знаменнями від Господа.

Але Антоній знав, що не застане величного храму і почав готувати себе до відходу у життя вічне. Про це так звістила Цариця Небесна під Свого явлення у Влахерні: «Цей Антоній тільки благословить вас на діло, бо він сам відходить у вічний спокій…»

Але якого приготування потребував преподобний Антоній?! Адже безпомилково до нього, до кожного дня його святого життя можна віднести слова пророка: «Поспішав я і не барився виконувати заповіді Твої» (Пс. 118, 60)

Відчувши, що вже настав час відходу його, преподобний Антоній утішав дітей своїх обіцянкою, що й після свого відходу він не залишить цього святого місця, на якому подвизався, і, піклуючись про монастир, завжди відвідуватиме і доглядатиме його, допомагатиме тим, хто живе в ньому і приходить до нього з вірою.

Після свого переходу в другу печеру преподобний Антоній пробув у ній років 14-16. У ній він закінчив своє тимчасове життя, змінивши його на вічне 10 липня (а за н. ст. 23 липня) 6581 р. від створення світу, в 1073 р. від Р.Х., а від народження свого – в дев’яностому, за часів князювання Святослава Ярославича й у дні царя грецького Романа-Діогена.

Чесні останки за завітом преподобного були поховані братією у печері, в якій він у незмінному пості та гарячих молитвах провів останок свого життя. За промислом Божим преподобний, який усе життя шукав усамітнення, отримав його і після кончини, адже всякий, хто насмілювався розкопувати місце спочинку чесних мощів святого, зазнавав страшних мук аж до того часу, доки не розкаювався у вчиненому.

Преподобний Антоній, як і обіцяв, не залишив святого місця. Являв він багато чудес і щедро виливав свою любов на братію та молільників, що поспішали на молитву на благодатне місце, яке мало благословення Святої гори Афонської. Піклуючись про нього, одного разу явився він разом із преподобним Феодосієм у Константинополі і тут домовився із грецькими іконописцями про виготовлення ними чесних ікон для печерської церкви, вручивши їм багато золота.

Уклав Лука Карпюк

за повчанням Четьїх-Міней свт. Димитрія Ростовського

та книгою «Святі землі Української» Бориса Самбора