Офіційний сайт Львівсько-Сокальської Єпархії УПЦ КП

УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕВ

Бубнявіють думки, проростають словами,

Їх пагіння бринить у завихренні днів –

Цілий тиждень живу і ходжу між левами,

Недаремно ж і місто взивається – Львів.

Є міста-ренегати, є просто байстрята,

Є леви, що мурликають, наче коти, –

Божевільно байдуже облизують грати,

І пишаються з власної сліпоти.

Але думать про них я сьогодні не хочу,

Бо мені, видно, трішечки повезло –

Я побачив у Львові Міцкевича очі [Шашкевича очі – у варіанті В. Морозова],

Кривоносові плечі й Франкове чоло.

Сивий Львове! Столице моєї мрії,

Епіцентр моїх радощів і надій!

Вибухає душа – я тебе зрозумію.

Але Львове, хоч трішки мене зрозумій.

Я до тебе прийшов із захопленням сина.

Од степів, де Славута легенди снує,

Щоби серце твоє одчайдушно левине

Краплю сили хлюпнуло у серце моє.

Василь Симоненко, 1962

СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО ЯЗИКА

Дайте руки, юні други,

Серце к серцю най припаде,

Най щезають тяжкі туги,

Ум, охота най засяде.

Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі мраки тьмаві,

Зависть най нас не спиняє,

Разом к світлу, други жваві!

[1833]

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ОБСТУПЛЕНІЄ ЛЬВОВА

(Строєм народної пісні)

Ой у чистім полі да близько дороги,

Там стоїть наметець великий, шовковий,

А у тім наметці стоїть стіл тесовий

Да гетьман Хмельницький сидить конець стола,

Молодці-козаки стоять доокола.

Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи,

По всей Україні розсилає вісти.

Військо куренноє в поход виступало,

Ляхи розроняло да Львів обступляло.

Як гетьман Хмельницький кіньми навернув –

Та й Львів ся здвигнув;

Як гетьман Хмельницький шаблею звив –

Та й Львів ся поклонив.

На розсвіті з замку із рушниць стрілєли,

А смерком козаки замок підпалили

Да раненько доокола весь Львів обступили.

Ударили з самопалів – двори погоріли.

А гетьман Хмельницький посли посилав,

Словами промовляв:

“Як будете миритися,

На окуп винесіть три миси червоних,

На окуп виведіть сто коней вороних.

Як будете битися,

Мечами рознесу мури високії,

А кіньми розорю двори біленькії”.

А у Львові рано всі дзвони заграли,

А високі ворота остіжом упали.

[1834]

ВІРНА 

Зашуміла дубровонька, листом зашуміла,

Затужила дівчинонька, серцем затужила.

Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий,

Бо із війни за три роки не вертає милий.

На могилі, верховині милого спращала,

Біле личко цілувала, слізьми проводжала.

“Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати,

До твоєї соколеньком я прилечу хати.

Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися,

Подай ручку біленькую, додому вернися”.

Вдарив коник у копита, задзвонив станлями,

Лишилася сиротонька з журними гадками.

Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву,

За лісами, за горами лишив чорнобриву.

Край дуброви на горбочку сипана могила,

Там дівчина із зорями щодень виходила.

Виходила із зорями, стояла до ночі,

Свої чорні за миленьким видивила очі.

Ой ходила, ой бродила зимами, літами,

Витоптала биту стежку білими ногами.

СИН ЛЮБИМОМУ ОТЦЮ

Гадка моя, як буйний весною вітрець,

Зводиться, легким крильцем злітає,

Несесь сторонами в далеч, де отець,

Голубонько сивий, пробуває.

Живе в печалі. Боже! коли б в радості

Вік тихо, весело єму проживати,

В гаразді, здоровлю, в любой солодості

Цвітами щастя житє огортати.

Отче, ох отче! Сли ся мені придало

Дні житя твоєго полином згірчити,

Сли коли око твоє жалем запало,

Сли-м був нещасен серце закервлити,

Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю,

Жалем серце бідне моє прозябає,

Твої ноженьки сльозами зливаю,

Ах! прости синові, най не загибає.

[1833]

ПОГОНЯ

(Після народної казки)

Чи то сокіл пташку жене?

Чи то буря хмару несе?

Чи люта джума летить?

Ні!.. То козак конем садить!

“Гуляй, вороненький, гуляй,

Врага постигай!

Відоб’ємо дівчиноньку,

Пана твоєго сестроньку.

Як прилетиш, поздоровить,

І поплеще, і промовить,

Погодує тя рукою,

Рученькою біленькою,

І напоїть тя водою,

Водонькою студеною.

Гуляй, гуляй на всі сили!

Чрез болота, чрез могили,

Чрез дуброви, через луки!..

Потанцюєм з татарином!

Не нагріюсь вражим сином,

Як попаде в мої руки!

Скоро блисну му шаблею,

Розіллється біс мазею!”

На ту правду забожився...

А зогнувшися дугою,

До коника приложився,

Шпарков полетів стрілою.

Ані єго не спиняє

Рів, ані могила,

Вітром їх перелітає,

Як би мара го носила.

Куди гониш, бісноватий!..

Світ вже смерком почорнів,

Сумненько пугач запів,

Ні там людей, ні там хати!

Блуд ту свище, туман грає,

В густі ліси заведе;

Козак на се не зважає,

Гомонить си та й жене.

Станув, к землі припадає

Послухати, де дуднить,

Знов на верх ся вихопляє,

Бистрим соколом летить.

І щез стрілов в густій мраці,

Дудонь замовчає,

Може, ліг вже де в байраці,

Та й вовк доїдає.

Де-сь поїхав ти, козаче?

Темно, тихо і страшненько,

Часом лиш ворон закряче,

Закряче сумненько.

* * *

Чи то вірли крильми б’ються?

Чи зірки сіяють?

Ні!.. То козак з врагом труться,

Мечами блискають.

Та вже татар утомився,

К землі, сильно вдарен, пав...

Ще раз двигся, роз’ярився

І дівчині необачній

Головоньку з плеча зняв.

І кинувся, мов звір лютий,

Козак сильний на врага,

Грудь розколов, щоб добути

Серце диве татара́.

Завіз сестру додомоньку,

Поховав ю у садочку,

Посадив над нев руточку,

А в головках калиноньку.

Сам затужив, та й заплакав,

Та й стався сумненьким,

Та й затужив, та й заспівав

Голосом тихеньким:

“Як би я в сій сторононьці,

Як би я безрідний жив?

Батько, ненька в могилоньці,

Та й сестрицю враг вмертвив.

Ходім, коню, в чужиноньку

Думочку думати,

Ходім, коню, на Украйноньку

Степами блукати”.

[1833]

* * *

Поза тихий за Дунай,

Де мій сокіл пробував,

Лети, гадко, в чужий край,

Де го туга обгортає.

Неси душу там мою,

Легкокрилий вітроньку,

Руську пісню неси му,

Щиру брата пісеньку.

Тужно, тужно там тобі,

Милий брате рідненький,

Но по студеній зимі

Вітрець дихне тепленький.

Серед лугу край води

Зацвіла калина;

Будь веселий, щаслив ти,

То щаслива й родина.

[Кінець 1833 — початок 1834]

* * *

Місяченько круглоколий закрився хмарою;

Чи так тобі зо мнов любо, як мені з тобою?

Ой лісами, берегами білі сніги спали,

Очі мої сивенькії сльозоньки залляли.

Вихор дикий, студененький лопотить гіллями,

Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками.

Ой як тяжко, побратиме, тверд камінь глодати,

Ой ще тяжче бездольному в світі пробувати.

В гробі сумно, в гробі тихо, сумрак студененький,

Ой як ляжу серед него, тогди я щасненький.

[Кінець 1833 — 1834]

ВЕСНІВКА 

Цвітка дрібная

Молила неньку,

Весну раненьку:

“Нене рідная!

Вволи ми волю,

Дай мені долю;

Щоб я зацвіла,

Весь луг скрасила,

Щоби я була,

Як сонце, ясна,

Як зоря, красна,

Щоби-м згорнула

Весь світ до себе!”

“Доню, голубко!

Жаль мені тебе,

Гарная любко,

Бо вихор свисне,

Мороз потисне,

Буря загуде, —

Краса змарніє,

Личко зчорніє,

Головоньку склониш,

Листоньки зрониш,

Жаль серцю буде”.

[До 1837]

ДУМКА

Нісся місяць ясним небом,

Там, де зоря ясна;

Летів хлопець чистим полем,

Де дівчина красна.

Часом місяць ізійшовся

З тьмавою хмарою;

Не раз хлопець поборовся

З журною гадкою:

“Журна гадко, печалива,

Чо ти мене гониш?

Чо ми житє згорчиваєш,

В серце тугу рониш?

Уступися, лиха нене,

З вітром в ліси, гори,

Най по тобі й чутка згине,

Як сліди на мори.

Мому серцю най радощі,

Най надія грає,

Най ми доля веселенька

Птичкою співає”.

[1836 — 1838]

ПІДЛИСЄ

Шуми, вітре, шуми, буйний,

На ліси, на гори,

Мою журну неси думку

На підлиські двори.

Там спочинеш, моя думко,

В зеленій соснині,

Журбу збудеш, потішишся

У лихій годині.

Там ти скаже дуб старенький

І єдин, і другий,

Як там жив-єм ще маленький

Без журби, без туги.

Там ти скаже та соснина

Й всяка деревина,

Як там грало серце моє,

Світала година.

У садочку соловійчик

Щебетав пісеньки,

Розвивав ми пісеньками

Літа молоденькі.

Там колодязь студененький,

А дуб воду тягне;

Не так щастя, як той води

Моя душа багне.

Підлисецька горо біла!

Як тебе не бачу,

Так ми тяжко, так ми сумно,

Що трохи не плачу.

Веселая сторононько!

До серця-сь припала,

Душа тебе, як милого

Мила забажала.

Там-то любо, там солодко,

Весело і мило!

З миленькою у любощах

Вік би ся прожило!

[1837 — 1838]

НАД БУГОМ

Гей, річенько бистренькая,

Гей, стань подивися,

Як я плачу, як горюю,

Зо мнов пожурися!

Твої води веселенькі,

В них рибонька грає;

Моє серце розпукаєсь,

Від журби ся крає.

Трава к тобі з любощами

З берегів ся хилить,

Вовня єї поцілує

І наперед стрілить.

Моє серце бідненькеє

Радощів не має,

Лиш розлуку із долею,

Лиш сльозоньки знає.

Рано встану та й заплачу,

І вечором плачу;

Доле ж моя веселійша,

Коли ж тя обачу?

Журбо, тяжка розлучнице,

Чом не пропадаєш!

Доле ж моя, зоре моя,

Коли ж засвітаєш!?

Ой річенько бистренькая,

Ой стань подивися,

Як я плачу, як горюю,

Зо мнов пожурися!

Утішк[ів] 13 майка * 1838

[БЕЗРІДНИЙ]

Кому бог в груди дав серце м’ягеньке

І дав вродитись в добрую годину,

Щастє, як літом сонічко тепленьке,

В житю му всяку огріває днину;

Й світ єму милий, і солодка нічка,

Мислі веселі, і серденько грає,

Як у дуброві тихенька криничка,

Днина за днинов так єму спливає.

Лиш хто в посестру взяв тяжку недолю,

Що давить серце, як відьма кощава,

Хто вражій нужді попався в неволю,

Кому з журбами і сон, і забава —

Тому ніт місця ані супокою,

Нудиться світом, нудить і собою;

Туга до серця, як гадь, ся вселила,

З’їдає мислі, як змія зірочки,

Груди зсушила, здоровля знорила,

Хліб му не милий, не терпить сорочки.

Ще ж то, хто може із серця сплакати,

Чи у куточку, чи за углом хати,

Чи у грудь брата, чи хоть в жменю друга,

Хоть на часочок сплине з серця туга.

Лиш коли сльози в грудях скаменіли

І в тяжку скалу над серцем ся збили,

Разів із десять щодень рад би-сь вмерти:

Годі а годі!.. Потіхи ні смерти.

Нестан[ичі], 2 нов[ембрія] 1840

ОПИХАНЕ, ПАНЕ?

При битім гостинці липа зеленіла,

Під липою баба жебруща сиділа.

Дасть хто кусень хліба, то “Отче наш” каже,

Ще й “Богородице”, сли платок розв’яже

Хто, з торгу йдучи, і в жменю гріш вложить.

Часом молодухам з бобу поворожить.

Аж глянь! Шляхом дідич суне четвертою —

Гладун, петльованець, кругленький собою,

Як гарбуз, му лице, а руки, як тісто,

Червений, як ридза, під горлом звисисто.

“Гей, бабо! — галасне нероба неробі, —

Чверть проса дарую!” — миттю руці обі

За пояс засунув і поклону ждає.

Ще ж добре, що з лихом в дарунку й не лає.

А баба лінива й на ноги не встане,

З гнізда запитала: “Опихане, пане?”

А пана, як спарив, як лопух, надувся,

Сили жар ним накриєш, з надієв минувся.

І баба минулась, не підвела носа,

Не мала ні каші, ні пшона, ні проса.

[1840]

[БАНДУРИСТ]

[Уривок з піснетвора “Перекинчик бісурманський”]

ПІСЕНЬКА 1

Бувало, весною, як ліс розів’ється

І чистими птичок гукне голосами,

Дуброва, як дівка, в цвітя прибереться,

Пчілка задзвонить лугами, полями,

Стадами весело заграє долина,

А в ріці рибонька аж носить водою,

З пісеньков із поля вертає дівчина,

Плугатар за плугом з довгою думою;

Бувало, весною, як голуб сивенький,

Із оком ясненьким, як око святого,

Під полов бандурка, в устах пісень много,

Щороку приходить Соловій старенький.

А всі го за батька рідненького мали:

Старії і діти, молодці й дівчата,

Як батька з дороги, всі єго вітали,

У селі му кожда своя була хата.

Бо й годен був того! Бувало, з’явиться,

Мов сонце на небі, заспіва, заграє,

То всякий веселий, о журбі й не сниться,

Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває.

Заведе довгими думку голосами,

З-під могил, казав би-сь, холодочком віє,

Стиха поговорить з батьками-князями,

Старі молодніють, бо й сам молодніє.

Або ж і дівчатам коли заспіває,

Тьохкають серденька, бо він відгадає,

Що із миленькими говорять дівчата.

Дівча спаленіє, спустить оченята,

Зиркне по миленькім, очами питає:

“Де він придивився?.. Як він добре знає!..”

За тоє всякому припав до серденька,

Як до голубонька голубка сивенька,

За тоє го всюди звали Соловієм.

Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!..

ПІСЕНЬКА 2

Як гомін по лісі, звістка несесь мила:

“Іде Соловій наш! Нові несе пісні,

Пісні нечувані і думки незвісні!”

Радість у серденьку всякому зацвіла.

І вийшли назустріч, і ждали на мості.

Підходить, склонились, згомоніли: “Гості!”

До села проводять; всякого вітає,

О щастю, здоров’ю, родині питає.

* * *

Чого ж то у лузі головку склонила,

Відав, тучу чує березочка біла?

Чого ж то півець наш, чого він сумує?..

Видко, що з тяжкою журбою несеться,

Бо око стемніло, тяжко серце б’ється,

А на личку смуток — чи нещастя чує?

Йде селом, бувало, весело і сміло,

З хаткою, з деревцем кождим розмовляє,

Вдарить у бандурку, здрібненька заграє

Козачка чи шумку, аж згадати мило!..

А нині, як не той: клонить волос сивий

На грудь піснословну, журиться, сумує,

Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить,

З дітьми ся не бавить — чи лихо віщує?

Чи жаль тисне серце за другом миленьким,

Може, за сестрою, за братом рідненьким?

Чи, може, ідучи з далекой дороги,

Ходом утомився і примучив ноги?

Не змучив він ноги, ходом не втомився,

Вчуєте, пташечки, чого зажурився.

ПІСЕНЬКА 3

Присів на царинці; молодь обступила,

Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.

І вийняв бандурку, і обтер полою,

І став ї строїти, і повів рукою

По струнах злегенька; струни згаморили.

Півець розуміє, бо з ним говорили;

Вже літ сорок і два їх бесіду знає.

І вдарив сильнійше і скорше тручає.

І стали гриміти та бескидським громом,

І стали шуміти та степовим шумом;

То знов заскипіли, як води старого

Отця Славутиці, бо о нім думає

Півець і мислію честь єму співає.

То знов злебеділи, як би галич много,

Стадами злетівши, чисте поле вкрили.

То знова злегенька, стиха гомоніли,

Мов згадка літ давніх і минувшой долі,

Щораз то тихше і тихше бриніли,

Розлетілись за півця думкою по полі,

А накінець зглохли — зовсім заніміли.

[1840 — 1842]

ПОБРАТИМОВІ, посилаючи єму пісні українські

(Дума)

Отак, Николаю, вкраїнські вірлята

І веселять душу й серце загрівають;

Отак, Николаю, руські соколята

То вголос, то стиха матері співають.

Аж мило згадати, як то серце б’ється,

Коли з України руськая пісенька

Так мило-солодко вколо серця в’ється,

Як коло милого дівка русявенька.

Так го обнімає, так до себе тисне,

Пригортає, і любує,

І голубить, і цілує,

І плеще, і тішить,

І медочком дишеть,

Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!

Аж тут і небавком буйний вітер повине,

Гостинець вже інший, от вже думку несе.

Несе й каже: “Сю ніч степами гуляв я,

Нагулявшись доволі, по могилах лягав я,

Буцімто спочити, а то підслухати,

Як то стара бувальщина буде розмовляти,

Про давні літа,

Про давні часи,

Як слава гула

Світом вокруги

Про руських батьків,

Боярів, князів,

Про гетьманів, козаків.

І стане повідати зразу так мило,

Стихаї і величаво, мов над морем цвіла

Цвіт-доля любенько; потім голоснійше

Застогне, заплаче, щораз то сумнійше,

Сумнійше, страшнійше гукне, засковиче,

З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе,

Щоби поспитати

Про спис, про шаблюку,

Щоби розвідати

Про орду-канюку:

Як руським тілом згодувалася,

Як руськов крівлев напувалася,

Як руська шаблюка все її вітала,

Як кривим зубом серце добувала,

В пущі вигідненько на нічліг стелила,

В воду під могилу спати кладовила”.

І знов згомонить ти нишком, мило-немно,

Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно,

І луну розпустить ген-ген долинами,

І гомоном шибне ген-ген дубровами,

Ні то комусь-то десь там повідає,

Як-то колись-то красою засяє,

Як при Чорнім морі

Себе заквітчає,

В степах на просторі

Весело заграє,

Як в водах-Дніпрі

Змиєсь, прибереся,

Легеньким крильцем

На Дністр занесеся,

В тихенькім Дністрі

Собі прилягнеся,

Крилоньками сплесне,

Стрясе, злопотить,

Під небо, до сонця

Ген-ген полетить,

Під небом, край сонця

Сонічком повисне:

І буде літати,

І буде співати,

І о руській славі

Скрізь світу казати!

[ДРУГОВІ]

Відкинь той камінь, що ти серце тисне!

Дозволь — в той сумний тин

Най свободоньки сонічко заблисне:

Ти не неволі син!

[РУСЬКА МОВА]

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила:

Чому ж мова єй немила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..

[ВІРИТЕЛЕВІ]

Перед зорями в люту непогоду

Розігралася душа молодецька.

Імив за керму та й чухнув на воду,

На буйне море, гей, кров молодецька.

А море бистре, гей, носить собою,

Кипить і б’ється, аж страх ся здуває,

Волня на волню зводиться горою,

Пре сила силу, плавця затопляє.

* * *

Серед поля, край могили,

калина стояла,

На калині на буйненькій

зозуля кувала.

Не зозуля кує сумно,

головку склонивши...

* * *

На зеленій полонині

Вода бистро протікає,

Покрай води, край бистрої

Калинонька має.

ПІСЕНЬКИ І ГРАЧКИ ДІТОЧІЇ

Вже сонце красно —

Хвала-бо — встало,

Бачте, як ясно

Світом засяло!

Нічні, сонливі

Мраки розбило;

Боже, ах, боже,

То твоє діло!

Весело, мило

На світ глядіти,

Добро приспіло:

Радуйтесь, діти!

Гомін лісами,

Піснь дубровами

Щастє розносить,

Сильно голосить,

Весело, мило:

“Боже, ах, боже,

То твоє діло!”

Зелень розвилась

Геть царинами,

Радість розплилась

Всіма світами:

Весна миленька,

Надія літо,

Осінь повненька,

Бо в стогах жито.

Взимі весело,

Хоть всюда біло.

Боже, ах, боже,

То твоє діло!

Дуброви, гори

З полонинами,

Долини, звори,

Ріки з струями,

Небо високе

І звізд без числа,

Море глубоке,

Чудів всюда тьма,

Всьо так порядно,

Всюда так ладно.

Всюда щось жиє,

Робить, ділає,

Двигшись, літає,

Ходить і плине,

Радо співає,

Весело, мило:

“Боже, ах, боже,

То твоє діло!”

Не хочу багатства,

Ані грошей мати,

Ні паном бояром,

Ні царем ся звати;

Лиш добрий най буду

І богу миленький,

Най люблять мя люди,

Тогда я щастненький.

* * *

Отець ся один

Учителя питав:

“Яким би світом

Синок щастя мав?”

Сей му одповів:

“Навчи бога знати,

Навчи хороше

Читати, писати;

Вмісто імінє

Дай му розум ясний,

Тогда твой синок

Повік буде щасний”.

[ДНІСТРОВАНКА]

Марусенька мила

Цвіточки садила,

Водов підливала,

Стихонька співала:

“Ростіть ми, цвіточки,

Райськії діточки;

Ростіть ми весною,

Розвиньтесь красою,

Літом ми зацвійте,

Головку пристрійте

Мені молоденькій,

Строїтись радненькій!”

Михайло Шалата

Велич і в малому пізнається

Біля підніжжя Лисої гори

Влягалися впокорені вітри.

Воно ж, мале, – одне на все Підлисся –

Стояло – ждало:

“Чи уже вляглися?”

Воно – отця Семена Маркіян.

Мале, мале, а стало проти бурі.

Могло би – то взяло би на аркан

І в безвість завело би дні похмурі.

Такі сміливці, певно, самим Богом

Нам посилаються,

Невдовзі отак-о

У Нагуєвичах під оборогом

Малий сваритиметься з хмарами Франко.