| Струни Кобзаревого Серця (до 150-річчя з дня смерті Тараса Шевченка) |
 |
 |
 |
|
І. К.
Леся Українка[1] На роковини (1911р. – у 50-ту річницю з дня смерті Тараса Шевченка)
Не він один її любив, віддавна Україну. поети славили в піснях, немов “красу-дівчину”. Від неї переймали сміх, і жарти, і таночки, її байки, немов квітки, сплітали у віночки. Той в ній давнину покохав, той мрію молоденьку. Він перший полюбив її, як син кохає неньку. Хоч би була вона стара, сумна, змарніла, бідна, для сина вірного вона єдина, люба, рідна; хоч би була вона сліпа, каліка-недоріка, – мов рана ятриться в ньому, любов його велика. Вкраїна бачила не раз, як тії закоханці надвечір забували все, про що співали вранці, і, взявши дар від неї, йшли до іншої в гостину; вони не знали, що то є любити до загину. Він перший за свою любов тяжкі дістав кайдани, але до скону їй служив без зради, без омани. Усе знесла й перемогла його любові сила. Того великого вогню і смерть не погасила.
митрополит Іларіон (Іван Огієнко) [2] Тарасове Серце (1961р. – у 100 річницю з дня смерті Тараса Шевченка)
Гаряче й глибоке Тарасове серце, Й широке, немов синє море, – То тихе й лагідне, як раннє озерце, То грізнобурливе й суворе!
Тарасове серце за Долею плаче, За Щастям свойого народу, – І лине до Неба, орел той неначе, Щоб вимолить Нені свободу!
Тарасове серце безмежне й широке, Гаряче, як мамине лоно, – Народу віддасть хоч останнії соки Й навіки-віків не схолоне…
І стогнуть із серця всі болі й печалі Закутого в пута народу, – Із нього виростають скельні скрижалі На вічну й щасливу свободу!
Тарасове серце усіх охопило Й веде на дорогу правдиву: Знедоленим браттям вирощує крила, І Долю віщує щасливу!
Гаряче й глибоке Тарасове серце, Й широке, немов синє море, – То тихе й лагідне, як раннє озерце, То грізнобурливе й суворе!
Дмитро Павличко
Моголи (Львів, 1955)
Якби Ти встав, прийшов у Київ, – О скільки Ти про нього мріяв В степу, над Каспієм широким! – Ти глянув би похвальним оком На ті колони і тераси, Та здивувався б, наш Тарасе, Почувши, як Тебе ми хвалим, І ходимо під п’єдисталом, Де Ти стоїш в тяжкій задумі, Бо, може, й слова в тому шумі Не вчув би рідного. Забули? Та ні, ось пишемо цидули, Статті та з уряду бомаги, А в земляків нема відваги По своєму заговорити… Учені дуже, що робити? Хоч не голодні, хоч не голі, Хоч не в кайданах, все ж – моголи!
Юрій Рибчинський Шлях до Тараса (1979р.) В дні перемог і в дні поразок, Щасливі дні і в дні сумні Іду з дитинства до Тараса, Несу думки свої земні.
Іду крізь свята, і крізь будні, Крізь глум юрби, і суєту, Ні, не в минуле, а в майбутнє До Тебе, я, Тарасе, йду.
Крізь вітер злий карбую кроки І чую серцем кожну мить, “Реве та стогне Дніпр широкий”, Щоб розбудити всіх, хто спить.
Ой червона ружа на чолі століть, Ой крута та круча, де Тарас стоїть.
Ой крута та круча, де стоїть Тарас, І крізь роки кличе, кличе, кличе нас.
Коли в душі моїй тривога, Коли в душі пекельний щем, Іду до нього – до живого – У Всесвіт віршів і поем.
Я не один іду до нього – Ідуть до нього тисячі, Наче грішники – до Бога, Свої печалі несучи.
І доки в римах “Заповіту” Бентежить кожне слово нас, Той рух до сонця не спинити, Бо зветься сонце те – Тарас.
Ой червона ружа на чолі століть, Ой крута та круча, де Тарас стоїть.
Ой крута та круча, де стоїть Тарас, І крізь роки кличе, кличе, кличе нас.
Михайло Ткач[3] Тарасова мрія Поставлю хату і кімнату Т. Шевченко
Блаженна мріє, думонько-дитино, Колисана ще з молодості літ! Це ти йому курличеш журавлино І зболеного кличеш в переліт.
На теплі води, на вишневі зорі, Де над тополями Чумацький Шлях, Несеш його, змордованого в зморі, З Дніпра лелієш хатою в полях.
Вже й час йому спочити на порозі, Схиливши в тиші вдумливе чоло, Бо ж доста був затриманий в дорозі І довго дуже дома не було.
Давно вже визрів терен з того болю, Що упокоїв матір молоду. Та й наче вже спокутав гріх за волю, Муштрований в солдатському ряду.
…І він летить на отчу Україну, За крила взявши пензель і перо. Пора ж йому поставити хатину, Щоб вікнами дивилась на Дніпро.
І щоб у тій маленькій благодаті, В благословенному отім раю Брати і сестри, на рідню багаті, На долю не огнівались свою.
Отак щодня рятується думками, Рвучи ланці полону самоти, А нишком плаче, що наріжний камінь Йому одному, ох, не донести.
Будує хату з мрії голубої, На покуть слово ставить, слово-клич. Візьми його, народе, стань собою І сам себе в тім слові возвелич.
Сповий дітей вишневим первоцвітом, Та не приспи те слово в сповитку, Хай буде їм високим заповітом, Насущним хлібом стане на віку.
Бо прийде час – усіх покличе Мати І запитає кожного колись: Чи не забув, з якої вийшов хати, З якого слова всі ми почались?!
Дмитро Луценко[4] У Шевченковому краю
Шевченків край!.. Я весь його сходив Шляхами гайдамацького повстання. Розчулено, як хлопчик, млів од див Невичахлого болю й хвилювання.
Кирилівка… Допитливий Тарас Пасе коло села чужі ягнята… Стрічала співчутливо, мов сестра, Малого пастушка убога хата.
А він, йдучи крізь горе і жалі, Мудрішав на шляхах життя з літами. І генієм піднявся над світами, Ввібравши в серце стогони землі.
Холодний Яр. Суботів. Чигирин… І дуб Залізняка, й круті байраки… І в думах воскресають із сивин Поборники свободи – Гайдамаки…
На цій землі, знекровленій од ран, Розтерзаній ікластими хортами, Жадану волю вимріяв Богдан, За неї в Берестечко йшов з полками.
Я вже не раз бував у цім краю, Пізнав його і радощі, й страждання. Розчулений до трепету, стою Перед народом, повний хвилювання,
В руках тримаю пишний коровай, Що пахне так черкаськими степами… Шевченків край в священних корогвах Навіки вріс в мою чутливу пам’ять.
Василь Голобородько Читання “Кобзаря” (1988 р.)
В дощ розгортаю стару, читану ще моїм дідом книжку, що її із роду в рід передають, як і повість про те, що вона впала з неба, починаю читати за поточеним шашелем столом у низькій хаті під приплющеним хмарою дахом, перед вікном, у яке б’ються краплі дощу, як зубці граблів, і видно зблиски блискавки, ніби пропливає блакитна рибина із лискучими боками повз маленьке вікно, де я, тихий, сиджу.
Слово мені ставало струменем дощу у розкриту пащу сухого яру, а дощ ставав словом, що напуває коріння лугової трави моєї Батьківщини.
Ліна Костенко[5] Кобзар співав в пустелі Косаралу, У казематах батюшки-царя. Кайдани, шаленіючи, бряжчали, Щоб заглушити пісню Кобзаря.
А пісня наростала у засланні. А пісня грати розбивала вщент. Правдивій пісні передзвін кайданів – То тільки звичний акомпанемент.
Роман Лубківський До Шевченка (2002)
Замало цих слів: Пророк. Титан. Прометей. Сумління Ти наше, вибір і крок, Боління, вічне боріння.
Вивів нас на світла Вигаслі вже, здавалось. Перепалив дотла Брехню, що в Правді ховалась.
Нині – Правда в брехні… Знов біснується, знову Гадюччя у бузині. Знов – рятувати Мову!
Вчиш: заклять і проклять Було, гуло – аж занадто. Наші болі болять Не Москві, ані НАТО.
Тільки нам, тільки нам, Що зостались при згоді, – Роботящим рукам, роботящим умам… – Роботящим та й годі!
Ти – наш хліб, наша честь, Рана, завдана щойно. Україні достойно єсть Тобою жити – достойно!
[1] У поетичній творчості Лесі Українки є декілька віршів, присвячених Т. Шевченкові: “Жалібний марш” (1888 р.), “На роковини Шевченка” (1889 р.), “Легенда” (1906), “На роковини” (1911). Згадувала про Т. Шевченка Леся Українка у статтях: “Замітки про новітню польську літературу” (1901), “Два напрями в новітній італійській літературі” (1900), а також у своїх листах. Наприклад, до матері звернулася з проханням надіслати їй “Кобзар”, цікавилася творами Т. Шевченка, що були покладені на музику. У 1899 р. разом з Ольгою Кобилянською відвідала могилу Кобзаря. [2] Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) (1882 – 1972) – відомий мовознавець, історик Церкви, богослов, філософ, перекладач Біблії і богослужбових книг, палеограф, культуролог, редактор і видавець, публіцист, літературний критик, мистецтвознавець, дослідник усної народної творчості та народно-релігійного світогляду, а також шевченкознавець. Зацікавився творчістю Кобзаря Іван Огієнко ще в студентські роки, коли навчався в Кам’янці-Подільському, а згодом у Варшаві, Холмі, Лозанні. Завершити свою шевченкіану Іван Огієнко зумів лише в Канаді. До 100-річчя з дня смерті Кобзаря митрополит Іларіон мав намір систематизувати свої дослідження у книзі “Тарас Шевченко”. Реалізовано цей задум уже після смерті митрополита завдяки Володимиру Сеньчуку та Миколі Тимошику (вид.: Огієнко І. (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. – Київ, 2002). Книга складається з таких розділів: “Шевченкові рукописи”, “Видання Шевченкових творів”, “Шевченко як творець української літературної мови”, “Релігійність Тараса Шевченка”, містить окремі статті, передмови, проповіді, рецензії та поезії, присвячені поетові. [3] З книги “Небо твоїх очей” (1982 р.). [4] Зі збірки “Дорога спадщина” (1984 р.). [5] З циклу “Силуети” (Книга “Вибране” 1989 р.). |
