| Прожити так, щоб чистою совість вкінці залишилася... |
 |
 |
 |
|
Народився Р. Тарнавський 19.VII.1986 р. у Львові. Закінчив з відзнакою історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка за спеціальністю “етнологія” (2008). З 2008 р. – аспірант кафедри етнології Львівського національного університету. Вірші Романа можна побачити на сторінках “Каменяра” (науково-аналітичного часопису Львівського університету), “Літопису” (часопису історичного факультету Університету), літературно-мистецького альманаху студентів Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Святий Володимир”, журналу “Мистецькі грані”, “Дзвону” (часопису Національної спілки письменників України). Перші публічні читання віршів відбулися у 2005 р. на молодіжному мистецькому фестивалі “Кефір”, а також у “Клубі поезії і прози теж” (Львівський університет), постійний учасник поетичних вечорів клубу “Літературний вінегрет”, організованих з ініціативи філологів Львівського університету. Р. Тарнавський – переможець поетичного конкурсу “Сонетіада” Всеукраїнського літературного об’єднання “Glosa” (серпень 2009). І.К.
Пізнати суть двох паралельних ліній, мов доль, яким зітнутись не судилось. Пізнати суть і пари білих лілій, які на кладовищі посадили.
Пізнати суть несказаного слова, що є найкрасномовнішим промовцем. Всі явища пізнати до основи, ще й з дощовою азбукою Морзе.
Пізнати суть усього, що насправді існує в світі, й всього, що насниться. Та буде в цьому не суцільна радість. Лишити краще певні таємниці.
*** Всі поспішають сісти на “пежо”. Стає і холодніше, і темніше. Навпроти клен стоїть, немов піжон, одягнений в манжети і маніжку
зі снігу та нечищене взуття. Вдяглась у накрохмалену сорочку зимова ніч, тендітного шиття, й не на ворону схожа, – на сороку.
Оскільки білий й чорний кольори у ній, як ми це бачим, співіснують. Таке ж саме узріємо, коли діждемося божественну весну і
жасмину, вишні й білого бузку в нічні години чарівне цвітіння. Картину я намалював близьку. Та зараз не цвітіння, а світіння –
усюди сяє сніжний діамант й криштальна крига в променях ліхтарних – усі прикраси, що вдягла зима. У них одягнена навкруг літає.
Та є така властивість у прикрас, що їхня вартісна коштовність й цінність з віками набувається якраз. Зима ж від часу набуває сірість.
Бо люди вже не цінять так краси, яка природна, справжня, невловима. Женуться ж в наші скривлені часи за явищами штучними новими…
Всі поспішають сісти на “пежо”. Стає і холодніше, і темніше. Навпроти клен стоїть, немов піжон, одягнений в манжети і маніжку…
*** Я вдягаю сорочки кольору осені, а під них – яскраві краватки. Всі події життя – доленосні, і від них не варто ховатись.
Я прямую вперед роздоріжжям, перетворюю в свята будні. Я живу, як торішшям, так і майбутнім.
Мій настрій – оптимістичний, незалежно від ситуації. Світ навколо реалістично-містичний – філософії Європи та Азії.
Він поєднує дні і ночі, промені сонця й зливи. Та жити й не жити у ньому водночас, все-таки, неможливо.
ДОРОЖЧЕ ВІД ЗОЛОТА Полився дощ на землю з неба, усе наповнивши озоном тут. Який він свіжий, тихий, теплий. Цей дощ дорожчий і від золота.
З гілок зелених дощ росою стікає, й пісня ллється з дзвоном тим. Дерева сповнені красою, вони дорожчі і від золота.
Такий дзвінкий і дивний гомін знов повернув природі молодість. По небу лине сонця промінь. Дорожче сонце і від золота.
І солов’ї враз зазвучали, так мелодично і так солодко. Вони світанок зустрічають. Їх спів дорожчий і від золота.
*** Місто, старе за віком: поверхи з трьох вікон в будинків, собори, що нас вражають собою;
брами важкі, де леви стоять на сторожі; дерева, що скинуть пожовкле листя на вулиці цього міста;
часті дощі, зливи; від Ратуші справа й зліва, з якого б боку не встати, будуть дві статуї
римських богів; скульптури; змішання часів, культур, змішання технік, стилів в твердій породі застигли.
Важка кам’яна бруківка розходиться з Площі у кілька сторін, точніше – в чотири. З давніх давен ще тими
вулицями йшли люди, повз ці старовинні споруди, які ми тепер минаєм, і ті, яких вже немає.
*** Вікна дивляться на мене, я дивлюсь на вікна. Все залишаться, напевно, в пам’яті навічно.
Я дивлюсь, дивлюсь на перли – Злива мальовнича – це залишиться, напевно, в пам’яті навічно.
Все що зроблено уперше і батьківські звичаї в нас залишаться, напевно, в пам’яті навічно.
В цьому світі ми рожденні Знаєте навіщо? Щоб залишитись напевно в пам’яті навічно.
*** Потрібне усім розуміння, потрібне, і аж до розпачу, не тільки малій дитині, а й дорослому, а й дорослому.
Розуміння, лише розуміння, розуміння хоча б у дечому, а не повного усамітнення, як ховаєшся в себе втечею.
Нам треба вчитись умінню як на світі правильно жити. І сумлінно би розумінню також не завадило б вчитись.
І тоді ми лише зуміємо у життя утілити зміни, як інших й себе зрозуміємо хоча б деяким розумінням.
*** Подивитися на світ – сотні символів скрізь. Стільки символів всюди, навколо. І на всьому їх слід – сотні усмішок й сліз, що лишають відбиток на долі.
Сон, що виллється в смерть, не розкажеш живим. Неможливо живим розповісти. Як багато прикмет. А чи вірити їм? Бо ж найбільше брехливих провісниць.
Що таке небуття? Чи лише не буття? Чи лише не биття цього серця? Та чи це справді так, ти мене не питай. Краще вслухайся в осені скерцо.
КАТЕГОРИЧНІСТЬ Що таке сонце, як не денний місяць? Що таке місяць, як не нічне сонце? Що таке крихкість, як не відсутня міцність, ненаповненість тіла життєвим соком?
Що таке тиша, як не відсутній голос, не людей, так речей, або, навіть, явищ? Що таке слово, як не витвір горла, язика, зубів та людської уяви?
Що таке смуток, як не зникла радість? Що таке радість, як не зниклий смуток? Що таке життя, як не простирадло, зшите з різних за кольором смужок?
*** Не знаю, чому мені досі лячно. Можливо тому, що не досить ясно усе, що стається сьогодні з нами. Мені здається, нагоди снами віщими це пояснити не вдасться. Напевно, така вже у мене вдача, що бачу усе я не в тому світлі. Не знаю з чого почати відлік. Почати, почути, почити з миром. Тільки спочатку – пожити в міру, прожити вміло, прожити гарно, прожити вільно, та не безкарно. Прожити так, щоб чистою совість вкінці залишилась – це впевненість в собі, що ти потрапиш у Рай, а не в Пекло, хоча ніхто не скаже напевно.
*** Найважче в житті: невизначеність, невизнаність і виснаженість тілесна, душевна висушеність, вимученість і вимушеність робити негідні вчинки, іти чомусь проти совісті. Людям потрібно вчитись розгледіти в щільнім прозорості, розгледіти вірші в прозовості життя, не судити про сутності по зовнішності, по зовнішності, не уникати присутності в розмовах своїх відвертості, яскраве робити з сірості, звільнитися від твердості душі та м’якотілості. Потрібно вищими цілями ідеалами вічними, гарними керуватися, бути цілими й водночас – багатогранними. |
