Офіційний сайт Львівсько-Сокальської Єпархії УПЦ КП

За народною легендою, після Воскресіння Божого Сина, один з ворогів християн довідався, де збираються учні Ісуса Христа, і таємно позначив двері тієї хати зеленою галузкою. Здивувалися зранку люди, коли побачили, що всі оселі цієї місцевості вирізнялися такими ж гілочками. Так ангел Божий врятував апостолів і започаткував традицію прикрашання дому гіллям на Зелені свята.

Встало сонце – мої сльози бачить…

Чи все через сльози маю бачити сонце?

Маркіян Шашкевич

“Я побачив у Львові Шашкевича очі, Кривоносові плечі й Франкове чоло”, – чомусь запам’яталися мені з дитинства слова не форматної та забутої сьогодні пісні про Львів

Ці поетичні рядки про Кобзаря різних авторів безпосередньо пов’язані з пам’яттю про 10 березня 1861 року, а ще відображають актуальність сприйняття та розуміння такого необхідного у сьогоденні живого Шевченкового слова.

“Безліч слів промовлено та написано” – вицокує годинник, мовби нагадує – ще один відрізок життя позаду. Поспіхом чи неквапом, усіма кольорами веселки чи сепією незвіданого, з широко відкритими очима чи навпомацки крізь наболіле, наспіване, вишите на полотні чиєїсь долі – у кожного своє мірило пройденого, свої стежки до джерел, до відповідей, до пізнання життя у його неповторності, у багатоманітті символів, у відсутності поділу на антиподи, у великій гармонії з усім, що існує.

Зловити момент, коли душа співає, і записати цю пісню у поетичних рядках не кожен зуміє. Для цього потрібно вміти слухати, пізнавати, а найважливіше – любити до болю, до радості, до сліз.

За Свят-вечірнім столом обов’язково знайдеться місце для усіх – рідних та близьких, хто думками і мріями впродовж цілого року ішов дорогою до Різдва – або видимими слідами колядничків, або власними стежинами, прокладеними в снігових заметах буденності. Важливо, аби ці стежки не припали снігом і щороку у сяйві найяскравішої зорі вказували дорогу усім охочим дійти до єдиного джерела різдвяно-новорічної радості,

Під бій курантів заіскрились мрії,

Пролилось небо на розлогий степ,

І Той, хто світ завжди кріпив в надії,

Прийшов з любов’ю у тісний вертеп.

Над полем сохлим

Мертві вітряки,

Немов хрести над віршем

Відзабутим...

Руки не сила підвести...

Ще гірша, о, ще гірша

Доля буде.

І поле й голод. 

Це все – ти.

До неба злітає спрагла та виснажена від земного митарювання душа, аби там осягнути вічний мир; до неба мимоволі у молитві скеровуємо свої думки, почуття, і прагнемо бути почутими; до неба піднімаємо очі, коли хочемо відпочити, насолодитися та зцілитися безхмарною синню від сум’яття, неспокою, щоденної розхристаності…

“До неба” – назва нової поетичної збірки Галини Манів, що нещодавно побачила світ у видавництві “Братському” (м. Київ).

Спотикатися, але йти уперед; горіти, але знаходити сили, щоб згасити полум’я; губитися у нетрях, але віднайти стежку додому; мучитися від сумнівів, але у молитві знаходити розраду – простий і тернистий шлях, що не кожному дано пройти. Саме про таку дорогу людського життя вибірка поезій о. диякона Андрія Сеніва. Для досвіченого творця легкого та чуттєвого поетичного слова, поезія і служіння Богові, – два крила, які подарував о. Андрію Господь.