Офіційний сайт Львівсько-Сокальської Єпархії УПЦ КП

Історія Почаївського монастиря охоплює майже вісім сторіч і не замикається в його мурах, а віддзеркалює той стан, що був майже на всіх просторах України.

Оригінальних документів про початки існування монастиря на Почаївській горі немає. Все, що написане про перші сторіччя - це легенди. Але дослідники гадають, що легенди постали не лише на самих розповідях, але й мали документальну основу, коли брати до уваги характер тих описувань, що сягають трьох чи чотирьохсотлітньої давнини.

На підставі деяких записів, що збереглися в архівах, історики твердять, що в монастирі були літописи, але вони, мабуть, пропали під час нещасливих та злочинних подій, таких як: грабування монастиря польським шляхтичем Андрієм Ферлеєм 1623 року; під час великої пожежі 1626 року; під час нападів і заколотів у монастирі, що їх робив граф Станіслав Тарнавський з участю інших шляхтичів та єзуїтів.

Існує ще й інше припущення: коли царський уряд наказав уніатським монахам забратися з монастиря, де вони перебували 110 років, то можливо, що всі літописи були таємно забрані, або загубились; але й на такі припущення немає документів.

Однак збереглися два документи, які частково дають уявлення про початки пустельного життя монахів на Почаївській горі. Один документ вказує на дату 11 лютого 1213 року. Другий, написаний польською мовою уніатським монахом в Почаєві, позначений датою 13 липня 1732 року, цікавий тим, що в ньому, так як і в першому рукописі, розповідь починається теж від 1213 року.

Семен Антонович Жук, дослідник монастирського архіву в Почаєві, написав що "В рукописній книзі позовів з 1661 року, яка переховується в лаврському архіві в т. II на 144 і слідуючих сторінках згадується, що ще до того часу існувала інша книга під назвою "Пам'ятники Почаївського монастиря". Ця книга початки монашества на Почаївській горі відносить до 1240 року. На превеликий жаль, у лаврській бібліотеці немає цього високовартісного пам'ятника".

Історичні дослідники згідні щодо цієї дати - 1240 року. Гадають, що до того часу на Почаївській горі вже існувала чернеча оселя; що після нападу татарської орди хана Батия, після знищення церков і монастирів у Києві, монахи, які не згинули, втекли в лісові хащі і там залишились жити.

Про початок Почаївського монастиря Митрополит Іларіон (Огієнко) наводить уривки з рукописної книги, яка має дату 13 липня 1732 року. Книгу цю написав польською мовою невідомий уніатський монах у Почаєві. Наприкінці XII століття жив біля Почаївської гори побожний муж Туркул; у сні йому являлась Божа Мати. Десь року 1213 прибув чернець з Афону на ім'я Мефодій. Туркул розповів Мефодієві про свої видіння Божої Матері. Чернець Мефодій вибрав на горі високу липу, очистив стовбур і намалював образ Божої Матері так, як вона являлась у сні побожному Туркулові. Чернець Мефодій багато розповідав про святу гору Афон. "...він сильно підняв на дусі побожного Туркула, який також пішов на Схід; мабуть бував у Києві і в кінці подався на Афон..., там зустрів ченця Мефодія і намовив його вертатися на Почаївську гору. Біля них згуртувалися і інші ченці зі Сходу. І року 1220 невеликий монастир-скит був закінчений, а біля нього були побудовані й окремі оселі - келії для монахів-пустельників. Того ж 1220 року священноієрей Мефодій освятив нову церкву на честь Святого Преображення. Настоятелем став о. Мефодій".

Святих чудес у Почаївському монастирі було багато, але їх докладний опис зайняв би сотні сторінок, чого не дозволяє нам ні час, ні можливості. Тому у даній доповіді хочу зупинитись на розповіді про найголовніші з них.

Існує передання про чудесне з'явлення Матері Божої на Почаївській горі у 1261 році. Про це чудо так говорить Галятовський:

"Іоан Босий з села Почаєва виділ на скалі стоячую Пречистую Богородицю. Перед нею стоял чернець, котрий в скалі мешкал і повідал тому Іоану Босому і хлоп'ятам з села Почаєва пасучи овци на горі близько скали, же Пречистая Богородица стояла на тій скалі, которой там стопа єсть вирита і завшеся в той стопі чиста вода знайдуєт, которою розмаїтії хвороби улечаются. На той скалі церков знаменитая, мурованая і при церкві монастир знаменитий, муром в коло обведений в землі на Волині знайдується, і монастир от села Почаєва називається Почаївський".

Це, власне, і було першим зафіксованим народною пам'яттю чудом, пов'язаним із благодатною дією Божої Матері на святій Почаївській землі.

Формально документована історія Почаївського монастиря починається 1527 року. Це грамота, написана старою українською мовою, видана польським королем Зигмунтом І Крем'янецькому старості Якову Монтовтовичу, щоб він не збирав податків і не втручався в справи почаївських землевласників - Василя і Анни Гойських, і щоб під час свята Успіння Пресвятої Богородиці в Почаєві не брав податків від людей, які привозили на продаж харчові продукти.

Незадовго після цього в Почаєві з'являється одна із найбільших монастирських святинь — ікона Пресвятої Богородиці, привезена грецьким Митрополитом Неофітом та подарована православній поміщиці Анні Гойській.

Втім, залишена таким чином у Гойської Неофітова свята ікона не відразу почала виявляти свою благодатну силу на Волині. Довгий час ікона була у храмі блаженної пам'яті дворянки Гойської, і лише приблизно через тридцять років домашні Гойської почали помічати біля неї надзвичайне світло, яке всіх дивувало. Трапилося це у 1597 році., отже, в самий розпал церковної унії, затвердженої на Брестському соборі 1596 року.

Про благодатне світло біля Неофітової ікони Гойській розповіли слуги. Вона довго не хотіла вірити їхнім розповідям, поки сама свята ікона не явилася їй у сонному видінні, " у великому світлі, самій її милості". Не вірячи снам, Гойська спочатку не звернула уваги і на це видіння. Нарешті, вона сама побачила те світло, але вже не в сонному видінні, а наяву і через це почала ставитися до дивної ікони з особливим благоговінням: поставила її на пристойнішому місці, наказала запалити перед нею невгасиму лампаду.

Через деякий час, ніби від живого джерела, почали звершуватися чудеса від ікони. Побачивши це, благочестива Гойська переконала свого рідного брата Филипа Козинського, який від народження був сліпим, звернутися з молитвою до Пресвятої Богородиці, "щоб всесильним своїм проханням у Бога вона виклопотала йому у Господа зір". І справді, як тільки помолився він перед благодатною іконою, відразу відкрилися його очі, "ніби раніше від Христа сліпонародженому", і він прозрів, ніби ніколи й не був сліпим. Після цього Гойська вже не зважилася тримати святу ікону в себе, а одразу (1597 р.) скликала ченців, священиків і безліч православного народу, із хресним ходом і "богонатхненним співом" перенесла її на Почаївську гору і "віддала її на вічне зберігання ченцям, що мешкали в печері".

У 1607 році, коли, за свідченням "Гори Почаївської" Іоанікія Голятовського, в Почаївському монастирі "з волі фундаторки дуже примножилась кількість ченців, - настав час, сповнений бідами". Лиха ті були викликані татарськими нападами, які у той час уражали Волинську землю. Татари всюди ходили величезними загонами, піддаючи вогню і мечу все, що потрапляло їм у руки. У 1607 році один з таких загонів підступив до Почаївського монастиря. В той час, говорить передання, якийсь чернець проходив на горі, "звершуючи молитви". Раптом один татарин напав на нього і, побачивши, що він старий і тому не годиться в невільники, вразив його мечем, відтявши голову. Але обезголовлений чернець взяв у руки свою голову і, пронісши її до монастиря, поклав перед чудотворною іконою Богоматері, і лише після цього віддав свій дух Господу для загального подиву всіх і "в похвалу Пресвятої Діви, Яка обрала свою Почаївську ікону явленням влади і могутності своєї".

(Далі буде).

Після смерті першої фундаторки Почаївського монастиря - Анни Гойської, по родинній лінії всі маєтки Гойських дісталися магнатові Андрієві Ферлеєві. Він і його жінка були протестантами. Ферлей почав нападати на монастир: намагався відібрати всі земельні дарування Анни Гойської, включно з монастирськими будинками, у яких жили монахи; грабував майно і тероризував монахів; посилав своїх гайдуків грабувати і руйнувати монастирські приміщення.

Протестант "лютеранської єресі" і, взагалі, за переданням, користолюбна і зухвала людина, Фірлей не міг змиритися з тим, які багаті внески пожертвувала Гойська на Почаївський монастир. Через це 10 червня 1623 р. він підіслав на Почаївську гору свого слугу Григорія Козинського з іншими дворовими служками, "також лютеранами", які пограбували монастирське майно і захопили чудотворну ікону. Всі вкрадені коштовні речі вони відвезли в Козинський замок Фірлея і заховали.

"Одного разу у Козинському замкові у Ферлеїв був бал. Щоб потішити своїх гостей, Ферлеєва зараз таки вбралася в церковні ризи, взяла в руку Святу Чашу, і так вийшла до гостей... І голосно зневажала Православну віру та православні звичаї !..." Але як тільки через своє нерозуміння лиха жінка насмілилася на таке богохульство, - на неї напав злий дух, від якого вона страждала доти, доки святу ікону знову не повернули на своє місце (того ж таки 1641 р.).,— пише

сучасник, автор життя преподобного Іова монах Досифей.

У 1661 р. поміщик Іван Лобос засвідчив у Кременці, в апробації свого заповіту від другого листопада того ж року, "що він, уражений тяжкою хворобою, за обітницею, побувавши на богослужінні в Почаївському монастирі, тут, біля чудотворної ікони, стопи Пресвятої Діви і мощей блаженного отця Іова... за їх святими молитвами, удостоївся особливої милості й доброго здоров'я" тощо.

Крім того, в оповідях Почаївської лаври існують різні свідчення про наступні знамення і чудеса, створені іконою Пресвятої Богородиці на Почаївській горі в перший період її історії (до 1720 року). 19 жовтня 1664 р. зцілення отримав слуга православної почаївської поміщиці пані Хойнацької, Чеснокової-Белзької. Цей слуга, на ім'я Давид Гайдук, протягом багатьох років страждав тяжкою "тілесною недугою" з незвичайним головним болем, "від якого очі у нього повилазили наверх, так що він не міг нічого бачити". Співчуваючи стану нещасного, благочестивий поміщик послав свого слугу Симеона зі смиренним посланням до тодішнього ігумена Єфрема Шацького, щоб він помолився за страждальця перед благодатною іконою Богоматері і дав йому святої води від цільбоносної стопи для помазання його очей. І як тільки все це зробили, хвороба нещасного відразу зникла, очі вилікувалися, і він бачив, як і раніше, ніби ніколи не хворів.

У тому ж 1664 р. заступництвом Божої Матері на горі Почаївській відбулося чудесне воскресіння Симона - сина поміщика Івана Жабокрицього з Перевередова від величезного більма на лівому оці через омивання святою водою від стопи Богоматері. Потім, через деякий час, юнак знову захворів і, неспроможний перенести тяжкої хвороби, помер. Батьки з жалем оплакували свою втрату і, одягнувши його тіло за чином, готували його до поховання. Тим часом благочестива бабуся новопреставленого звернулася зі сльозами до Пресвятої Богородиці на Почаївській горі. "Пречиста Діво в образі Почаївському,- взивала вона,- цього онука мого присвячую Тобі. Яви благодать Свою на ньому! Зглянься на сльози його батьків і зроби його живим і здоровим".

Після цього померлий пролежав від ночі до полудня. Опівдні він простягнув руку і почав говорити до своєї матері, просячи у неї їсти й пити, і відтоді не хворів на славу Божу та втіху батьків.

Не менш дивне чудо звершилося у грудні 1664 року, коли заступництвом Божої Матері від гори Почаївської Василій із Ялович отримав зцілення від тяжкої недуги, яка паралізувала усе його тіло, він нічого не міг бачити і навіть ворухнутися.

У 1665 році силою Божої Матері знову звершилося інше дивне воскресіння від раптової смерті чоловіка на ім'я Василій Шкарпітка, з села Повча, з-під Дубна. Він заснув надвечір у м'ясопусну суботу й до вечері помер. Як свідчить "Гора Почаївська", його нещасна бідолашна дружина з жалем оплакувала важку втрату. На її гіркий плач зібралися сусіди і, втішаючи, вказували їй на велику милість Божої Матері, яка виявляється на горі Почаївській та не залишить і її, ту, яка благає про заступництво. Тоді нещасна з плачем почала благати:

- Пречиста Діво, чудотворна в образі Почаївському, зглянься на моє осиротіння, в якому мене, скорботну, чоловік залишив одну з дітьми.

Після цього мерця омили, нарядили і наступного дня запросили священика для його поховання, як раптом він несподівано піднявся і попросив їжі та питва. Потім він розповідав, що коли заснув, його взяли якісь два юнаки й повели на високу гору, до палат, які сяяли неймовірним світлом.

- І я,- казав він,- уже з радістю був готовий увійти в них, як раптом звідти вийшло двоє старців і повеліли мені повернутися назад. Тоді ж юнаки привели мене до смердючого рову і показали величну церкву на горі, щоб пішов у неї і помолився. Потім вони штовхнули мене у цей рів, і ось я встав, як мене бачите.

З Лаврських записів 1665 р. ми дізнаємося про зцілення на горі Почаївській: 1) якогось Кіндрата з с.Бубнова від тяжких смертельних ран на тілі; 2) Катерини Брудбеловської з с.Романова, з-під Олики, від незвичайної хвороби, яка, як їй здавалося, ламала всі кістки, і 3) ковельського слюсаря Микити Наумовича від сліпоти, яка вразила його через сильний головний біль, що тривав десять седмиць.

У 1666 р. шаповал із Ковеля Чагорко клятвено засвідчив на горі Почаївській, що, захворівши в 1665 році, несподівано отримав зцілення, давши обітницю поклонитися чудотворній іконі у свято Успіння Божої Матері того ж року. Але свято минуло, і він забув про свою обітницю. Тому пізніше він захворів ще небезпечніше і лише тоді, коли знову присягнувся виконати свою обітницю, отримав одужання, і потім негайно прибув на Почаївську гору засвідчити своє зцілення. У тому ж 1666 році отримали зцілення молитвами до чудотворної Почаївської ікони: Зіновій Іващук - від надзвичайної втрати крові та пан Стефан Ледуховський - від страшного пошкодження, що утворилося на його лівому оці (багато хто вважав, що він повністю втратить око).

У 1674 році, незадовго до нападу татар на Почаївський монастир, чудотворна ікона, за лаврським переданням, плакала протягом чотирьох седмиць, і тоді, як свідчить "Гора Почаївська", багато болящих, сліпих, кульгавих і одержимих бісами прийняли зцілення молитвами Пресвятої Богородиці. У тому ж році сталося чудесне звільнення одного почаївського ченця від татарської неволі через заступництво Божої Матері, чудотворної в іконі Її Почаївській. Полонений татарами, цей чернець часто в неволі згадував про богослужіння та церковні співи на Почаївській горі. Одного разу, в свято Успіння Пресвятої Богородиці в 1674 році, він почав розмірковувати у своєму серці: "Нині в Почаївському монастирі люди з усіх країв віддають шану Діві Богородиці, й ніхто не позбавлений Її благодаті. Один лише я, стримуваний кайданами, хоч і син Почаївської обителі, однак далеко від цього свята. Горе мені за гріхи мої! Залізо сковує мої ноги, але серцем звертаюся до Тебе, Мати Божа, - зніми мої кайдани, щоб і я явився поряд з образом Твоїм і разом з правовірними воздав Тобі славу на Почаївській горі". І того ж дня він опинився у Почаївському монастирі і навіть приніс на собі кайдани, в які його закували.

Але особливо дивне чудо трапилося на горі Почаївській у наступному, 1675 році, під час так званої Збаразької війни. Про це диво, як говорить "Гора Почаївська", "знає не тільки вся Русь і Край Польський, але навіть агаряни, тобто турки". Це було за царювання польського короля Яна Собеського, влітку 1675 р., коли полчища татар, посланих на Польщу султаном Магометом IV за порушення Буджацького миру і поразку турецьких військ при Хотині, залишивши Збаразький табір під начальством візиря Кара-Мустафи та хана Нуреддіна, через Вишнівець підступили до Почаївського монастиря. Оточивши його з трьох боків, татари намагалися здобути монастир

приступом протягом трьох діб (з 20 до 23 липня) і погрожували повністю зруйнувати його. Вони вже спалили навколишні монастирські будівлі й убили священика та ієродиякона з монастирської братії. Нарешті, вночі 23 липня татарські керівники вирішили: підняти на ранок велику силу і, заволодівши монастирем, знищити всіх християн, які в ньому перебувають. На довершення нещасть, монастирська огорожа була надто слабкою для оточених, бо келії в той час у Почаєві були з дерева, і монастир, як говорить "Гора Почаївська", мав тільки декілька кам'яних будівель і був захищений з деяких боків дерев'яною палісадою (тобто частоколом). Тодішній почаївський ігумен Йосип Добромирський зважився залишити будь-яку надію на земну допомогу і переконав усіх, зачинених у монастирі, звернутися до єдиної Заступниці роду людського - Божої Матері та Її блаженного угодника - преподобного Іова, ігумена Почаївського, мощі якого вже з 1659 року відкрито спочивали на Почаївській горі, виточуючи благодатні знамення всім, хто з вірою приходив до них.

"Помилуй нас, Мати Божа! - взивав він від імені всіх перед чудотворною іконою та ракою блаженного Іова. Яви на нас, скверних і не достойних рабах Твоїх, давні Твої милості. Ми знаємо Тебе як швидку Заступницю роду християнського. Не дай же побачити погибель слуг Твоїх, які поклоняються чудотворній іконі Твоїй, але поможи тим, які тут перебувають, і визволи від рук агарянських. І як колись всесильним воєводством своїм Ти врятувала Царгород (Константинополь) від скіфського воєводи й потопила його воїнів, що напали на Твоє місто, так і нас збережи нині в цьому монастирі".

"Трохи заспокоївшись від сліз", ігумен повелів до ранку служити акафіст перед чудотворною іконою, і, як тільки оточені почали співати кондак: "Вибраній Воєводі...", Свята Діва раптово явилася над Троїцькою монастирською церквою в надзвичайному сяйві з небесними ангелами, які тримали оголені мечі на захист народу православного, а Богородиця, "розгортаючи біло- блискучий омофор", слухала молитви преподобного Іова, ігумена Почаївського, який стояв біля Неї на хмарах небесних, "щоб не віддавала монастиря, в якому він був ігуменом, у неволю татарам". Спочатку татари подумали, що це привид, і почали пускати стріли в Пресвяту Богородицю і чорноризця, яким був Іов Залізо,- як помічає "Книга чудес",— але стріли несподівано почали повертатися назад і ранити тих, хто пускав їх. Тоді нажахані татари звернулися до полонених християн і запитали їх: "Звідки ця Господиня і безліч озброєних воїнів, які предстоять їй? Адже ми знаємо, що монастир бідний в усіх відношеннях?"

У відповідь на це християни сказали, що тут, у монастирі, є ікона Пресвятої Діви Богородиці, і чудеса ці сходять від Неї. Тоді від страху вороги сильно збентежилися. Одні, думаючи, що небесні воїни женуться за ними, намагалися вбивати їх і, таким чином кидалися один на одного і вбивали. Інших тоді потовкли кіньми. Нажахані вороги втікали від Почаївської гори, залишаючи свою зброю.

Останнє чудо Почаєва, як зазначається у лаврських оповідях, до унії 1720 р. трапилося у свято 15

серпня 1710 р. У цей день чоловік і дружина з Жовкви понесли з собою на Почаївську гору хвору дитину з надією, через заступництво Божої Матері, повернути її здорову додому. Але в самому Почаєві вона померла. Тоді дехто порадив батькам понести померлу дитину в церкву і покласти перед чудотворною іконою Божої Матері. "Це сталося,- як говорить "Гора Почаївська",- аби Пресвята Діва Богородиця засяяла ще більшою славою, ніж через просте одужання дитини." Тільки нещасні батьки поклали мертву дитину перед святою іконою й почали молитися, як раптом вона прокинулася й повторювала слово "Мамо...". Дитина не лише воскресла, але й повністю одужала. "Дізнавшись про це чудо,- розповідає "Гора Почаївська",- люди збігалися і дивувались, як мертва дитина ожила, і дякували Богові та Його Пречистій Матері".

Чудесним було і навернення графа Миколая Потоцького. В юності він вів розгульне і свавільне життя. Вдаючись до юродствування, Потоцький з примхи вбивав своїх селян і відчував насолоду від переслідування євреїв, яких відстрілював, як дичину. Одного разу, у розпалі шаленства, він мчав у колясці, рівним шляхом і раптом перекинувся у полі, біля Почаївського монастиря. Коні з коляскою помчали далі, а кучер упав з передка і залишився зі своїм господарем. Оскаженілий від люті через помилку кучера, Потоцький вихопив із-за пояса пістолет і зі словами: "Помри лиходію",- наставив зброю до його грудей.

Але з перших рухів руки Потоцького кучер зрозумів його намір і, відчуваючи неминучу смерть, звернувшись до Почаївського монастиря, вигукнув: "Мати Божа, сяючи чудесами в Почаївській іконі, спаси мене..." -і пістолет осікся. Тричі невблаганний деспот зводив пістолет на кучера, тричі кучер взивав про спасіння до Божої Матері, і тричі смертоносна зброя виявлялася недіючою в руках Потоцького, незважаючи на те, що, володіючи завжди найсправнішою зброєю, він ніколи в житті не бачив нічого подібного. Неможливо було не побачити явної милості згори на спасіння нещасного кучера від неминучої смерті. Вражений таким явним заступництвом Пресвятої Діви, Потоцький повелів кучеру їхати в Почаївський монастир і, виливши свою душу в молитві до Цариці Небесної, з тих пір змінив своє життя і, тоді ж, оселившись у монастирі, не залишав його до самої кончини.

Про чудеса, якими свята Почаївська ікона ознаменувала себе в період латино- уніатського володіння Почаївським монастирем, відомо таке: 1) зцілення сліпоти "москаля" Савви Петрова "з великоруського града Путимля" (тобто Путивля), який протягом трьох років страждав на сліпоту (1764р.); 2) спасіння від неминучої смерті вахмістра кірасирського полку Никифора сина Петрова Антоновича, який у відчаї прострілив собі горло (1774р.); 3) зцілення від особливої хвороби, званої "понялицею, тобто хворобою селезінки", соборного старця Києво-Печерської лаври та ігумена Богуславського монастиря, уродженця містечка Козин, Рафаїла Орлова (1782р.); 4) відновлення втраченої честі і довіри між товаришами по службі поручика Якутського піхотного полку Єгора Ярцова (1822р.) тощо. ЦЕРКОВНІ ДЗВОНИ ЦЕРКОВНІ ДЗВОНИ 36

Безсумнівно, всі ці благодатні явища звершилися з особами православного сповідання, поза сумнівом, руського походження, які, як відомо, ніколи не знали ніякої унії.

Останню звістку про чудеса Почаївської Божої Матері під час унії датовано 1827 роком. Цього року, 3 червня, Йосип Красовський, "колишній маршалок, тобто предводитель дворянства Літинського й Могилівського повітів" (Подільські губернії), власноручно засвідчив, що в 1824 р., страждаючи страшною (за свідченням найкращих лікарів) невиліковною фістулою на нозі, він зі своїм нещастям звернувся до Почаївської Божої Матері і, за благодатного Її заступництва не тільки отримав полегшення духовне, але зовсім протягом одного дня зцілився від своєї хвороби без жодної медичної допомоги. Це диво підтвердили своїми свідченнями лікарі, які лікували Красовського, та його сусіди. Які визнавали його невиліковним. 

Зрозуміло, що судити про кількість чудес, звершених святою Почаївською іконою, за записами у літописах Почаївської лаври було б дуже поспішно і необгрунтовано. У "Книзі чудес" Почаївської лаври, заведеній за пропозицією Преосвященного Никанора в 1841 р., їх разом із чудесами, що звершилися від мощей ігумена Іова, на 1893 р. налічується двадцять шість. Крім того, ще за Преосвященного Арсенія, близько 1856 р., на самій іконі самих лише срібних доважок налічувалося "числом 133". Їх пожертвували в різні часи різні особи, які отримали зцілення від хвороб через молитовне покладання надії на милосердя Божої Матері й благодатну силу від Її чудотворної ікони, в період від приєднання Почаївської лаври до Православ'я і до 1856 р.

У 2001 році свята Почаївська ікона перебувала у Свято-Даниловому монастирі, де було записано 28 свідчень про чудесні зцілення від цієї чудотворної ікони.

2002 року Почаївська лавра поповнилась новою святинею, від якої творяться десятки чудес і до наших днів — нетлінними мощами преподобного Амфілохія (Головатюка) (1894- 1971 рр.), ще за свого життя преп. Амфілохій прославився, як великий молитвенник і чудотворець, але і по своєму упокоєнню не припиняє подавати допомогу тим, хто її потребує.

А скільки інших благодатних знамень і різних зцілень звершилося від святої Почаївської ікони, про які знає лише благочестиве почуття тих, хто удостоївся їх, але не побажав, щоб вони стали відомими для загалу! Тому взагалі про чудеса, звершені заступництвом і допомогою Цариці Небесної на Почаївській горі, з часів приєднання лаври до Православ'я, можна сказати лише те, що їх була незліченна кількість, як і взагалі про всі чудеса, які звершилися від святої ікони у всі часи її прославляння до наших днів.

За народним повір'ям, Почаївська лавра непідвладна руйнівній силі часу, а тому існуватиме аж до моменту Страшного суду та Другого пришестя Спасителя.

Студент 4 курсу ЛПБА, Володимир Віняр.