Офіційний сайт Львівсько-Сокальської Єпархії УПЦ КП

«В пам’ять вічну буде праведник…»

У ніч з 5 на 6 липня 2010 р. з цього тимчасового життя пішов митрополит АНДРІЙ (Горак): для одних — строгий і вимогливий архиєрей, для інших — мудрий архипастир, а для найближчих — просто Владика Андрій.

Так чомусь влаштована людська природа, що ціну ми знаємо тільки далеким від нас людям, тільки тому, що нам недоступно, тому, що має хтось, і у той самий час зовсім не цінуємо ані тих людей, з якими нас зводить Господь на нашій життєвій дорозі, ані тих матеріальних благ, які Він нам посилає. Особливо ж гостро це стосується людей, що залишають по собі не абиякий спадок праці, праці невтомної. Такі люди, як раз, найчастіше і йдуть з цього життя до кінця належно неоціненими і непошанованими. І, мабуть, це стосується і спочилого у Бозі митрополита Андрія, адже навряд хтось хоч коли-небудь зрозуміє та дізнається про усі ті труднощі, перешкоди, небезпеки, через які пройшов Владика Андрій два десятки років очолюючи Львівську кафедру, два десятки складних і принципово важливих років для становлення та укріплення нашої Церкви. Та, чи й можливо це узагалі?

Звісно, як і будь-яка непересічна та видна особистість, Львівський Архипастир (а оце «Львівський» було особливою, тонкою рисою характеру Владики Андрія, рисою, яку можуть зрозуміти у ньому лише Галичани) мав своїх прихильників, мав і своїх недоброзичливців. І у цьому нема нічого дивного або незрозумілого. Проте, гадаю, останньою справою буде зараз у цьому розбиратись, або шукати правди та кривди у ділах минулих. Звісно, можна пригадати і народні слова: «Про покійного говори або добре, або ніяк». Але це, браття, слова народні, а нас, християн, Церква вчить іншого, вона не вчить нас говорити про померлих, зрештою, як і про живих, вона вчить нас за них молитись. І цей обов’язок потрібно свято сповняти. Особливо, коли мова йде про такого архиєрея, як Владика Андрій, адже розуміймо, що за нашу пам’ять та молитву, він дякує нам своєю молитвою до Бога за нас.

Людська пам’ять зрадлива і цього потрібно боятись. Невдячність — це одна з найгірших рис. Тому, браття, не будьмо невдячними. Адже з рук митрополита Андрія дияконське та священиче свячення прийняли не один і, навіть, не два десятки випускників вищих духовних шкіл, і просто не злічити, скільки разів у Свято-Покровському кафедральному соборі м. Львова за Божественною Літургією Владика підносив молитву до Бога за увесь православний люд, молитву щиру, молитву Архипастира за своє словесне стадо. Навряд чи дуже обтяжливо для будь-кого з нас буде чи вдома, чи в храмі у своїй молитві хоч коротко згадати покійного Владику. І будьмо певні, що це найкраща данина його пам’яті, це безумовно те єдине, чого потребує його душа.

Ось минув рік, як спочив Владика Андрій. Вживаю саме такий мовленнєвий зворот і не кажу «як нема з нами…», бо це було б дуже неправильно. Хтось із великих сказав: «Людина живе, доки жива пам’ять про неї», а інший підтримав: «Навіть після смерті ми продовжуємо жити у творіннях наших рук». Які розумні слова! Тож, якщо ми пам’ятаємо, якщо молимось, якщо проводимо Дні пам’яті, як це було 1 березня цього року у 65-ту річницю від дня народження митрополита Андрія, якщо належно влаштовуємо особливе поминання у річницю з дня відходу у вічність, як цьогоріч це було 5 липня, то він живе й надалі у наших серцях. І тим більше продовжує жити Владика у творіннях своїх рук, одним і, безумовно, найціннішим із яких по праву можна вважати Львівсько-Сокальську єпархію у всій повноті її громади вірних, адже за два десятки років, протягом яких на її чолі стояв митрополит Андрій, вона перетворилась на справжній оплот Православ’я на збуреній Західним християнством Галичині, воістину повернула собі законне історичне місце другого після Києва престолу. І, якщо пригадаємо своє життя чи рік, чи, навіть, десятиліття назад, то ствердимо, що ніхто й ніколи ані з духовенства, ані з громади вірних не хвилювався за долю Православної Церкви на наших теренах, знаючи, що її очолює мудрий і виважений архипастир, відчуваючи себе за Владикою Андрієм, наче і справді за кам’яною стіною.

Уродженець Галичини і вихований в дусі неповторної галицької інтелігентності, Владика Андрій усі роки свого служіння Церкві присвятив рідному краю. Він так і не зумів змиритись з усіма вадами та недосконалостями сучасного суспільного ладу і пішов з цього життя, мабуть, передчасно, пішов ще геть не у старечих літах, не обтяжуючи нікого своєю неміччю, не відкриваючи нікому, окрім близьких, усієї тяжкості своєї хвороби, до останнього звершуючи Богослужіння; а за життя став настільки рідним своїй пастві, що при згадці про Владику з уст неодмінно злітає «митрополит Львівський і Сокальський» (здається, невід’ємний від нього титул, наче невід’ємна частина особистості), а точніше — милістю Божою митрополит Львівський і Сокальський!

Вічна пам’ять нашому Владиці митрополиту Андрію! Нехай милостивий Господь душу його ублажить і упокоїть, а нас помилує, як Благий і Чоловіколюбець!

Лука Карпюк